Про застосування досвіду науковця в роботі суддею, про нові категорії спорів, спричинених війною, а також про те, чому приватне право любить творчих, для чого та як суддям комунікувати в соціальних мережах, в інтерв’ю Supreme Observer розповів суддя Верховного Суду у Касаційному цивільному суді Василь Крат.

Василь Крат прийшов у Верховний Суд із наукового середовища. До конкурсу у 2017 році працював доцентом кафедри цивільного права Національної юридичної академії імені Ярослава Мудрого. Він – автор та співавтор понад чотирьохсот наукових статей, науково-практичних коментарів, монографій і наукових висновків.

Нині науковий досвід Василь Іванович активно переплів з роботою судді Касаційного цивільного суду, запровадив у практику доктрину фраудаторних правочинів, що, за його словами, й далі розвивається. У цьому випадку, зазначає суддя, суд задає тренди для науковців, а не навпаки.

Про досвід адаптації в суддівському середовищі, навантаження суддів та мотивацію для ведення телеграм-каналу «Трохи про приватне право» розпитав у Василя Крата Supreme Observer.

У 2017 році новий Верховний Суд був сформований із суддів, науковців та адвокатів. Чи зберігається такий своєрідний поділ і під час роботи суду?

Я його не відчував і не відчуваю зараз. Іноді пожартувати можемо, мовляв, «кар’єрний» / «некар’єрний» (суддя – ред.), але це не має значення. На сьомому році роботи Верховного Суду (після конкурсу – ред.) цей поділ очевидно вирівнявся.

Наскільки вистачало чи не вистачало суддівського досвіду, коли тільки прийшли працювати в суд?

Справа скоріше не в досвіді. Не вистачало часу. Взагалі. Наприкінці 2017 року, коли прийняли присягу судді Верховного Суду, нам передали колосальну кількість справ – по півтори тисячі на кожного суддю. Ці справи надійшли від Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ та Верховного Суду України. Разом з цим надходили й нові справи.

Практично півтора року я не брав участі в жодних заходах, на це взагалі не було часу.

Зараз ситуація повторюється. Кількість справ зростає, а суддів – зменшується. Якщо не вживати ніяких заходів (законодавчих, організаційних тощо), то матимемо такий самий стан справ, як у 2017 році.

Розкажіть, будь ласка, як розглядали справи, що накопичилися? Чи відбирали їх за пріоритетністю?

Умовно погодили з суддями, що спочатку розглядаємо сімейні, трудові справи й ті, які стосуються оскарження процесуальних рішень. Наприклад, сімейні спори. Очевидно, що сімейні відносини мають «складний» характер, і сім'я може переживати як найкращі, так і найгірші часи. Тому важливо докладати зусиль для забезпечення визначеності в сімейних відносинах.

Ще один приклад: оскарження відмови у відкритті апеляційного провадження. Якщо скасувати це рішення, то судовий розгляд продовжиться, а якщо залишити без змін, то ставиться крапка. Тобто від нашого рішення чимало залежатиме. Зважаючи на це, ми обирали справи для розгляду. Інший приклад – розгляд трудових спорів. Від часу розгляду залежить визначення середнього заробітку, що стягується у випадку поновлення на посаді. Тому намагалися розглядати насамперед їх.

Упродовж якого періоду судді змогли розглянути залишок справ, які отримали від Вищого спецсуду та Верховного Суду України?

Важко сказати, оскільки, повторюся, надходили нові справи. Після другого добору суддів Верховного Суду навантаження зменшилося, справи перерозподілилися і це було досить ефективним засобом скорочення тривалості розгляду. Десь у 2020 році навантаження стало рівномірним.

Як тільки кількість суддів зменшується, природно, що зростає навантаження. При великому навантаженні складно дотримуватися процесуальних строків розгляду.

Яке зараз навантаження на суддів касаційного суду?

В мене залишок орієнтовно 120 справ та касаційних проваджень. Звісно, це небагато, але спостерігається тенденція до їх збільшення.

Чи враховуєте Ви своєрідний людський фактор під час визначення пріоритетності розгляду справ? Наприклад, становище особи-скаржника, стан здоров’я тощо.

Я стараюся залишати це поза процесом. Поясню чому. Навіть якщо просто дотримуватися вимог Цивільного процесуального кодексу України, то розгляд справи відбувається дуже швидко. Приміром, у Франції (я періодично публікую невеличкі огляди у своєму телеграм-каналі) справу розглядають упродовж значного проміжку часу. Тобто ми працюємо досить швидко, швидше не вийде. Але написати 50–60 сторінок тексту постанови у соціально значущій справі упродовж п’яти днів неможливо. Навіть при великому бажанні.

Чи допомагає Вам науковий досвід у роботі судді, зважаючи на те, що науковці звикли писати розлогі юридичні тексти?

Казав і повторюю своїм студентам: я вчуся щодня. Намагаюся постійно почерпнути щось нове зі сфери приватного права: як штучний інтелект дотичний до приватного права, як емоджі можуть застосовуватися в цивільних відносинах, які цікаві кейси розглядав Верховний суд тієї чи іншої країни тощо.

Навіть завів для себе віртуальний записник – телеграм-канал «Трохи про приватне право» (усміхається – ред.). Такий собі сучасний «Записник цивіліста». Думаю, коли зістаріюся і все забуду, то зможу там знайти (усміхається – ред.) за ключовим словом-маркером.

Розгляд справи – це не що інше, як навчання.

Ви запровадили в практиці Верховного Суду доктрину фраудаторних правочинів (fraus creditorum) – правочинів, що вчинені боржником на шкоду кредиторам. Розкажіть, будь ласка, про досвід формування цієї доктрини.

Свій лекторський досвід я набував, читаючи студентам лекції з римського права, і ще в той час звернув увагу на такий специфічний різновид приватних деліктів у римському праві, як fraus creditorum (з лат. – на шкоду кредиторам). Згодом з різних причин значний період свого життя я присвятив дослідженню питання недійсності договорів і цілком випадково звернув увагу на харківських вчених, які в 1920-х роках обговорювали цю конструкцію. В українській судовій практиці іноді вона також застосовувалася (хоча й не мала такої назви), але про певний тренд говорити було рано.

У світовій юридичній практиці є різні моделі застосування цієї конструкції. Зазвичай її називають Actio Pauliana, ця назва походить з часів імператора Юстиніана. Мені більше подобається назва, яку вживали харківські вчені в 1920-х та згодом я – в роботах, присвячених недійсності правочинів, у 2014 році при підготовці колективної монографії з циклу «Харківська цивілістична школа».

Упровадження цієї конструкції відбувалося досить складно і поступово, та десь із другої половини 2019 року вона активно увійшла в практику Касаційного цивільного суду у складі ВС і розвивається далі.

До речі, Верховний Суд зараз активно працює над перекладом англійською мовою рішень щодо фраудаторних правочинів – цього дійсно дуже не вистачає. Треба ділитися ними з іноземними суддями, правниками, популяризувати свої позиції.

А в наукових колах обговорювалася ця доктрина? Чи були професійні дискусії, що стали її основою?

Не скажу, що це був розроблений і популярний тренд у науковому середовищі. Навпаки, вийшло так, що касаційний суд задав тренд, а науковці тепер його аналізують, знаю, що планують написати кілька дисертаційних робіт на цю тему.

Ви сказали про доцільність зменшити кількість справ, які оскаржуються в касаційній інстанції, тобто запровадити додаткові фільтри. Яких, на Вашу думку, не вистачає?

Судова система України розглядає дуже багато справ. Як на мене, треба визначити, які категорії мають закінчуватися на рівні апеляції, а які – взагалі на рівні першої інстанції.

Наприклад, у касаційному суді оскаржується неправильна оцінка майна у виконавчому провадженні. Дві інстанції вже перевірили це питання, що ще має вирішити касація? Це – процедура виконання рішення, вона повинна бути швидкою. І в певний момент держава має сказати: стоп, спір вирішений.

Чимало спорів, які доходять до касаційної інстанції і потрапляють навіть у Велику Палату ВС, стосуються банківської комісії. Що, наприклад, зробили британці? Зобов’язали фінансовий орган стягувати комісію в позасудовому порядку. А ми вже 16 років «воюємо» із цими справами. Це – великий ресурс держави. В сучасних умовах потрібно враховувати й економічну доцільність дій представників держави. Наприклад, розгляд заяви про виправлення описки на 3 грн, яку подавав державний банк до касаційного суду.

Взагалі як у приватному праві, так і процесуальному в нас недостатньо уваги приділяється економічному аналізу права. Хоча можна сказати, що зовсім не приділяється. Проте такий аналіз має важливе значення.

Чи бачите Ви можливості, не виходячи за межі закону, впроваджувати нові доктрини, мати особисту правову думку?

Процесуальний закон – досить імперативний, там дуже мала грань суддівського розсуду. Приватний матеріальний закон – у більшості диспозитивний, він надає величезну можливість для активізму. Тобто завдяки тим же принципам в активізмі є значна роль того, як вирішити певний кейс, яким чином міркувати.

Приватне право любить творчих. Років сім-вісім тому ми з моїм студентом Ігорем Голубовським перекладали статтю харківського вченого Миколи Андрійовича Гредескула – про творчі завдання в цивільному праві. Якщо абстрагуватися і взяти за основу тільки назву, то можна сказати, що оця творчість пронизує все приватне право. Коли говоримо про застосування принципів, про вибір того, яким чином тлумачити, – це якраз творчість.

Наприклад, саме за допомогою принципів приватного права, доктрини приватного права в українському правопорядку з’явилися: доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки); правило тлумачення сontra proferentem (лат. verba chartarum fortius accipiuntur contra proferentem – слова договору повинні тлумачитися проти того, хто їх написав); правило тлумачення favor contractus (favor negotii) (тлумачення правочину на користь дійсності), адже очевидно, що правочини вчиняються не для того, щоб їх визнавали недійсними чи не виконували; фраудаторні правочини (правочини, що вчинені боржником на шкоду кредиторам).

Судячи з кількості Ваших статей, у тому числі в ЗМІ, а також телеграм-каналу, який ведете, Ви намагаєтеся роз’яснювати та поширювати свої думки з того чи іншого правового питання, ініціювати дискусії у професійних колах і пояснювати окремі юридичні поняття суспільству. Це можна назвати суддівським активізмом. І він тісно пов’язаний з науковою діяльністю.

Про одну з причин ведення телеграм-каналу я сказав. Це просто записник. Плюс – телеграм дає можливість прикріплювати файли, презентації тощо.

Друга – це, звичайно, інформувати про українську та іноземну практику. Ми багато цікавого й корисного робимо, але потрібно це популяризувати, а також спостерігати за реакцією спільноти, усіх зацікавлених.

Не всі знають про класику української цивілістики, що була у вигнанні в радянський період. Ми дуже довго жили без усього українського, здавалося, що української цивілістики немає. Ні, вона є, і вона класна. Певні роботи класиків українського приватного права (Дністрянський С., Лоський К., Лащенко Р.) я викладав у телеграм-каналі.

Третя причина ведення телеграм-каналу –можливість для комунікації між першою та другою інстанцією, оскільки серед підписників є і одні, й інші. Тобто спочатку я робив його для внутрішнього користування, а згодом він розрісся до спільноти.

Крім того, у телеграмі Верховного Суду немає емоджі, у мене вони є (усміхається – ред.). Звичайно, що це певною мірою абстракція, але вони дозволяють хоча б візуально глянути: сприймається чи ні. Тобто це лайтовий варіант комунікації з професійним співтовариством.

Окрім цього, на основі публікацій у соціальній мережі «Фейсбук», а згодом і в телеграмі зроблено три інтерактивні збірки «Трохи про приватне право в судовій практиці» (2021, 2022, 2023 роки). Такий собі своєрідний навігатор у тій судовій практиці та іншій правовій інформації, яка публікувалася.

Так, у Вас – понад шість тисяч підписників. Для такої тематики це дуже багато. Як колектив сприймає таку Вашу соціальну активність?

Негативу я не чув. Більшість колег підписані (на телеграм-канал – ред.).

Основна роль Верховного Суду – забезпечувати єдність судової практики. Як вважаєте, чи справляється з цим суд, зважаючи на те, що справи можуть бути схожими, але відрізнятися щодо обставин?

Намагаємося справлятися. Велика кількість справ породжує різні позиції, і це цілком зрозуміло. Але судові рішення повинні бути розумно передбачуваними. Ми рухаємося в напрямку того, щоб касаційний суд не був джерелом невизначеності судової практики і судові рішення касаційного суду були розумно передбачуваними. В межах судової системи завжди має бути цей механізм усунення невизначеності та забезпечення передбачуваності судової практики. Такі механізми з грудня 2017 року в принципі функціонують. Це Велика Палата ВС, об’єднані палати, палати касаційних судів. І це все, за задумом законодавця, спрямоване на те, щоб забезпечити спосіб усунення невизначеності й механізм, який все ж таки дозволяє забезпечити розумну передбачуваність судових рішень. Навіщо потрібна розумна передбачуваність судових рішень? Очевидно, що особа, чи фізична чи юридична, має можливість прогнозувати, як буде вирішено її спір. Це одне з основних завдань, яке дозволяє зробити вирішення спору прогнозованим.

Яка, на Вашу думку, оптимальна навантаженість на суддів? Формат роботи суду якої країни світу імпонує Вам у такому разі?

Важко визначити досвід однієї країни як приклад, бо в кожної – різний досвід, різна ситуація. Наприклад, у французів практично немає мотивувальної частини рішення, а Високий суд Великої Британії розглядає незначну кількість справ і пише, скажімо, до 200–300 сторінок обґрунтування, з посиланням на доктрини, на практику зарубіжних країн тощо.

У цьому контексті важливо запитати суспільство: «Чи готове воно стільки витрачати на касаційні суди для розгляду всього цього масиву справ?». Якщо так, то треба збільшувати кількість суддів. Людські ресурси не безмежні. Треба зважати на можливості суддів, на кількість їх і тенденції щодо пропорційності до кількості справ, що перебувають на розгляді.

Кількість справ якої категорії зросла у зв’язку з війною?

Звісно, зросла кількість справ щодо встановлення факту смерті, сімейних і трудових спорів.

Нові категорії спорів, які виникли у зв’язку з війною, – справи щодо компенсації шкоди, завданої країною-агресором, що часто вирішуються на рівні першої інстанції; спори щодо цільового використання коштів, які виплачують органи опіки і піклування родичам загиблих під час бойових дій.

Як війна вплинула на Вас особисто, на Вашу сім’ю? Чи вдалося адаптуватися до нових реалій?

Якщо можна так сказати, то адаптуватися, напевно, вдалося, звикнути – ні. Це, звісно, позначається на продуктивності праці.

Щодо особистого життя – дякую Богу, що в момент, коли я спав і в сусідній під'їзд влучила ракета, мені розбило тільки авто, а мої дружина й донька тоді перебували за кордоном.

Тобто Ви також повинні отримати компенсацію від Російської Федерації, оскільки втратили автомобіль?

Автомобіль самостійно відремонтував. Для мене найбільша компенсація – це наша Перемога.

Supreme Observer