Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Валерія РЯДІНСЬКА, завідувач лабораторії проблем правового та організаційного забезпечення діяльності Міністерства внутрішніх справ Державного НДІ МВС, д.ю.н., професор; Олена КАРПУШОВА, суддя Шостого апеляційного адміністративного суду, к.ю.н.
Кожна нова влада в Україні розпочинає з того, що анонсує нову судову реформу. І це вже стало традицією. Необхідність таких реформ завжди активно висвітлюється у ЗМІ. При цьому презюмується, що в країні через тяганину та бюрократію у судах не забезпечується належний доступ до правосуддя, а корумпованість та заангажованість суддів перешкоджають винесенню справедливих та законних рішень. Та який результат щоразу отримує країна?
Маніпуляції громадською думкою
Фактично суспільству нав’язується думка про доцільність приниження суддівського корпусу, зменшення чисельності суддів і ліквідацію
судів. Маніпулювання громадською думкою дає владі «карт-бланш» на проведення необґрунтованих, невиважених і неузгоджених між собою заходів, які отримують горду назву «реформа». Проте реально вони призводять до розбалансування судової системи та поглиблення проблем, які реально існують у ній.
При цьому, законодавець «забуває» власні прорахунки, прогалини та колізії в нормативних актах, не зважає на некомпетентні дії своїх представників та інші проблеми, вирішувати які доводиться суддям, котрі, спираючись на недосконалі правові норми, вимушені приймати непопулярні рішення.
До того ж, не варто відкидати проблему завантаженості судів, обумовлену в окремих випадках політичним популізмом. Адже з метою отримання підтримки на виборах лунають обіцянки збільшення соціальних виплат, які виконати неможливо в силу економічної ситуації. Потім приймаються два суперечливі закони: один передбачає соціальну виплату, а інший її скасовує. В результаті представники соціально вразливих верств населення, які мають право на отримання соціальних виплат, ідуть по захист своїх прав у суди. Як наслідок, робота останніх практично паралізується (достатньо згадати справи про виплати дітям війни, матерям-одиначкам, пенсійні виплати тощо).
Якби держава належним чином виконувала свої
мінімальні зобов’язання перед населенням, то й у суддів з’явився б час для вирішення більш складних та актуальних питань. Наприклад, у зв’язку з перевантаженням пенсійними справами суддя не може розглянути справу щодо оскарження податкового повідомлення-рішення на мільйони гривень, тобто питання, яке дійсно вплинуло б на розвиток економіки.
Проте влада воліє закривати очі на свої прорахунки і вибирає «цапа-відбувайла», якого негайно починає реформувати. При цьому реформа проходить під старим більшовистським гаслом «Ми старий світ зруйнуємо дощенту, а потім…». На реформу виділяються значні кошти, запрошуються іноземні «експерти» (яким надходить неабияка частина цих грошей) і запускається процес. Руйнуються структури, що функціонували, і створюються мертвонароджені, які не здатні виконувати функції, що покладаються на них.
Результати таких реформ або замовчуються, або явні прорахунки видаються за досягнення та перемоги. Так було з поліцією, з прокуратурою… У результаті вони не стали працювати краще, а проблеми, що утворилися унаслідок їх «реформування», позначилися саме на судовому процесі. Це ще більше загострило проблему розгляду справ у судах.
Накопичення проблем
Суди в Україні вже і так стали об’єктом небаченого експерименту, який триває з 2014 року, — реформи, яка ще увійде у підручники як
засіб впливу на судову систему, спосіб тиску на суддів. Унаслідок цієї провальної реформи, на яку було виділено мільйони гривень, довіра до суду не відновилася. Проте судова система була паралізована: тисячі справ не розглянуті своєчасно (бо не було призначено суддів), подано десятки позовів до держави з боку суддів, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання, які було задоволено (а це призведе до виплати їм компенсацій за рахунок державного бюджету) тощо.
Утім, не встигла ця реформа завершитися, оголошується курс на нове реформування. При цьому не таке, що було б спрямовано на виявлення та усунення наявних проблем. Ні, анонсована реформа нагадує тактику «випаленого поля».
Складається враження, що влада в Україні взагалі не зацікавлена у покращенні доступу до правосуддя чи його якості, а також у підвищенні довіри суспільства до суду. Натомість воліє зруйнувати судову систему взагалі. Проте країна зараз перебуває не в тій ситуації, коли можливе цілковите знищення цілих галузей. Навіть при анонсуванні «доброї» мети — створення чогось кращого. Адже відомим є вислів, що велике зло завжди маскує себе під велике добро.
Постійна ліквідація працюючої системи призводить лише до накопичення проблем. Регулярні реорганізації та оцінювання суддів не вирішують проблем, а лише їх додають. При цьому реальні кроки, які могли б змінити
ситуацію, не здійснюються. Якщо, наприклад, необхідним є підвищення рівня суддів, то для цього не потрібно впроваджувати регулярні екзамени. Навпаки, треба дати стимул у вигляді курсів підвищення кваліфікації, в тому числі за кордоном. Для найбільш успішних доцільно створити прозору систему преміювання за ефективність та підвищення науково-практичного рівня знань тощо.
До того ж, в країні об’єктивно не існує таких проблем з доступом до правосуддя та тієї недовіри до судової системи, про які розповідають представники влади, щоб виправдати витрачання бюджетних коштів на неефективні та непотрібні заходи. А залучення чергових «реформаторів-іноземців», які взагалі нічого не знають про становлення судової системи в Україні та її нагальні проблеми, ще погіршує ситуацію.
За браком реальної незалежності
Суди в Україні можуть та вміють працювати. Для повноцінного виконання своїх функцій їм не вистачає реальної незалежності, тобто невтручання будь-яких правоохоронних та центральних органів виконавчої влади в діяльність суддів і водночас забезпечення притягнення до відповідальності за протилежне. А дискусія щодо судової реформи має бути перенесена у суто фахове середовище.
Крім цього, суди потребують належного матеріально-технічного забезпечення, яке не створювало б зайвих перешкод для учасників
провадження (наприклад, у частині витрат на поштові пересилання).
Також необхідне запровадження виваженого та дієвого електронного суду, а не «судочинства в смартфоні», тобто слід надати можливість реального надсилання та отримання документів електронними засобами, однак таким чином, щоб це не ставило в нерівне становище інших учасників справи.
Нарешті, держава має навести лад у соціально-економічній сфері.
Втім, нині стало модним казати, що ефективна та прозора судова система — це головний показник інвестиційної привабливості. Однак, вітчизняна судова система з огляду на закріплення в Конституції статусу України як соціальної, правової держави, завжди робила акцент на дотриманні прав громадян та підприємств. Тому судам, які постійно працюють з людьми, важко думати лише про інвестиційний клімат.
Тому замість того, щоб постійно звинувачувати у медіа та соціальних мережах суддів, державі доцільно створити умови для їх праці, припинити знищення судової системи шляхом її «реформування», зупинити відтік кадрів та зосередитись на формуванні ефективного, прозорого, чіткого та зрозумілого законодавства.
