Блог прессекретаря Добровеличківського районного суду Кіровоградської області Марини Осадчої

За кримінальним кодексом, покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність засудженого (ч. 3 ст. 50 КК), його цілями є кара за вчинене правопорушення, а також виправлення засуджених, запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами. Гуманність кримінального кодексу демонструється в приписах ст. 69 КК, згідно з якою суд має право призначити більш м’яке покарання, ніж передбачено законом. Також гуманним є перелік обставин, які пом’якшують покарання, при цьому якщо суд не обмежений в урахуванні обставин, які пом’якшують покарання (ч. 2 ст. 66 КК), то наведений у законі перелік обставин, які його обтяжують, є вичерпним (ч. 3 ст. 67 КК). Так само гуманним є положення ст. 69¹ КК, згідно з яким за наявності певних обставин, що пом’якшують покарання, строк або розмір призначеного судом покарання не може перевищувати двох третин максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого відповідною санкцією статті Особливої частини КК (це підкреслюється в постанові ВС №362/4131/16-к). При цьому наявність обставин, що обтяжують покарання за цією ж самою справою, не відміняє положення статті 699-1 КК.

До того ж гуманним є положення ч. 2 ст. 67, за яким Суд має право, залежно від характеру вчиненого кримінального правопорушення, не визнати будь-яку із зазначених у частині першій цієї статті обставин, за винятком обставин, зазначених у пунктах 2, 6, 6-1, 7, 9, 10, 12 такою, що обтяжує покарання, навівши мотиви свого рішення у вироці. Це все призводить до того, що у практиці застосування покарань існує значна перевага пом’якшення покарання, аніж практика призначення найбільш суворого із можливих варіантів та найбільшого із строків позбавлення волі. Конкуренція з переважанням врахування обставин, що пом’якшують покарання, до обтяжуючих обставин була наявна ще до змін у процесуальному та матеріальному законодавстві України.

За виконуваними приписами та зважаючи на усталену судову практику переваги обставин, що пом’якшують покарання, через забезпечення гуманності у кримінальному судочинстві, на нашу думку, може втрачатися баланс між застосуванням гуманності з недопустимістю погіршення правового становища обвинуваченого та між принципами индивідуалізації й справедливого покарання при урахуванні усіх обставин справи.

Наявність обтяжуючих обставин є важливою особливістю кожного окремого злочину, адже вони стосуються вольових факторів та характеристик особи, що вчинила злочин, а також обставин скоєння злочину, у той час як частина обставин, що пом’якшують покарання, стосується фактів, які не мають суттєвого і характеризуючого відношення до поведінки особи саме при скоєнні кримінально-караного діяння, а є темпоральними властивостями людини (вчинення кримінального правопорушення неповнолітнім; вчинення кримінального правопорушення жінкою в стані вагітності) або стосуються обставин, що передували (вчинення кримінального правопорушення внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних чи інших обставин; вчинення кримінального правопорушення під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного жорстоким поводженням, або таким, що принижує честь і гідність особи, а також за наявності системного характеру такого поводження з боку потерпілого) або виявилися після скоєного правопорушення (з’явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю кримінального правопорушення; добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди; надання медичної або іншої допомоги потерпілому безпосередньо після вчинення кримінального правопорушення).

Наразі, вирішуючи питання міри покарання, судді можуть керуватися у свої практиці рекомендаціями Верховного Суду, що знайшли вияв у постанові у справі № 634/609/15-к Колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду, де розтлумачено поняття судової дискреції у кримінальному судочинстві.

Поняття судового розсуду в кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права і обов’язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, та інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи з цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості і достатності обраного покарання тощо.

Дискреційні повноваження суду визнаються і Європейським судом з прав людини (наприклад, справа «Довженка проти України»), який у своїх рішеннях зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи з відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується, зокрема, відповідним обгрунтуванням обраного рішення у процесуальному документі суду тощо.

Важливим, на нашу думку, є саме право суду індивідуалізувати покарання, звертаючи увагу на весь комплекс обставин справи, адже ефективність покарання залежить від його справедливості – тобто співмірності вчиненому правопорушенню, а наявні обтяжуючі обставини свідчать про більш значні ризики для суспільства, що створив правопорушник саме своїми вольовими рішеннями. Адже всі обтяжуючі обставини є такими, що виникають безпосередньо з вольових дій злочинця.

Підтвердження позиції індивідуалізації покарання задля досягнення справедливості та забезпечення виправлення особи та недопущення нових випадків злочинної діяльності ми бачимо через закріплення у ч. 2 ст. 65 Кримінального кодексу. Цитуємо: «Особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень. Більш суворий вид покарання з числа передбачених за вчинене кримінальне правопорушення призначається лише у разі, якщо менш суворий вид покарання буде недостатній для виправлення особи та попередження вчинення нею нових кримінальних правопорушень».

Розгляд обтяжуючих обставин справи та акцентування уваги на них можливо лише у випадках, коли суд уже визначив доведеність вини особи поза розумним сумнівом. На цьому не раз наголошувалося у рекомендаціях та узагальненнях практики ВСУ та ВС, адже має бути забезпечена недопустимість обвинувального ухилу при вирішенні питання про винність чи невинність підсудного. Усі сумніви щодо доведеності обвинувачення, якщо їх неможливо усунути, повинні тлумачитись на користь обвинуваченого. Коли зібрані по справі докази не підтверджують обвинувачення і всі можливості збирання додаткових доказів вичерпані, суд зобов'язаний постановити виправдувальний вирок.

У випадках, коли обтяжуючі обставини справи відразу не відображені у обвинувальному акті, а виявилися на стадії судового розгляду (тож обвинувальний акт неможливо повернути для допрацювання), суд має вирішувати питання їх урахування, звертаючи увагу на усі обставини.

Випадки, коли суд повертав обвинувальний акт на стадії підготовчого провадження, зауважуючи на незазначенні по справі обтяжуючих обставин, наразі не поодинокі в українській правозастосовній практиці та залишаються проблематичними. Адже повернення обвинувального акта на стадії підготовчого провадження має відбуватися з причин невідповідності або порушення процесуального законодавства. Зазначення відсутності обтяжуючих обставин як причини повернення обвинувального акта є констатацією того, що суд вже на стадії підготовчого провадження надав юридичну оцінку доведеності правопорушення, почав досліджувати докази, що становить порушення процесуального законодавства.

Кримінальний процесуальний кодекс України вказує, що в обвинувальному акті серед інших зазначаються обтяжуючі обставини у справі, а невідповідність обвинувального акта його формі та структурі за кодексом є причиною повернення документа. Тож виникає проблема – обвинувальний акт може бути повернений на стадії підготовчого провадження, але якщо на стадії підготовчого провадження або судового розгляду будуть виявлені обтяжуючі обставини, які не зазначені в обвинувальному акті, суд не має права повертати обвинувальний акт для допрацювання лише за такої умови. Суд може враховувати такі обставини при дослідженні доказів та встановленні міри покарання. При цьому детального закріплення у законодавстві особливостей урахування обтяжуючих обставин, що виявилися на стадії судового розгляду не існує, хоча у таких випадках можна говорити про відсутність належного формулювання обвинувачення, що є істотним недоліком обвинувального акта, але суд не може давати цьому оцінку на стадії підготовчого судового засідання та зазначати про це прокуророві.

Тож, узагальнюючи, зазначимо: увага суду до обтяжуючих обставин у кримінальному провадженні дозволяє повною мірою підійти до з’ясування обставин вчиненого злочину та, як наслідок, індивідуалізувати покарання. Існування обставин, які обтяжують покарання, впливає на всі обставини справи, вирок суду та обсяг покарання. На думку автора, суд має право на суворість при призначенні покарання, навіть за наявності альтернатив, за умов вмотивованості та законності вироку.

"Судово-юридична газета"